Звільнення за аморальний проступок

Звільнення за вчинення аморального проступку не належить до дисциплінарних стягнення, тому воно не обмежується строками. Але при вирішення питання про звільнення слід брати до уваги час,який минув з моменту вчинення, тяжкість подальшу поведінку працівника.

   Категорія аморального проступку є оціночним поняттям. У широкому значенні – це винна дія або бездіяльність, що порушує основні моральні норми суспільства та суперечить змісту трудової функції і дискредитує службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб.

     Відповідно до абз. 3 п. 28 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 (з наступними змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів», з підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи (п. 3 ст. 41 КЗпП України), можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Таке звільнення допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов’язків, так і не пов’язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами.

      Зверніть увагу, факти появи у нетверезому станів громадських місцях, у тому числі при виконанні посадових обов’язків, є аморальною поведінкою, не сумісною з продовженням роботи.

Нецензурні висловлювання педагога у присутності колег на адресу іншого педагога визнано аморальним проступком.

     Застосування заходів фізичного впливу до учнів визнано судом аморальним проступком.

    Занесення викладачем оцінки до залікової книжки студента за відсутності останнього, на прохання іншої особи, обґрунтовано визнано судами аморальним проступком.

Судова практика

                Суди також мають враховувати положення ст. 184 КзпП, згідно з якою звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Так як звільнення за ч. 3 ст. 41 КЗпП України є звільненням за ініціативою  роботодавця, висновок апеляційного суду про незастосування вимог ст. 184 КЗпП України  до спірних правовідносин    є помилковим.